16 вересня 2009
В останні роки лише людина, яка не пов'язана з юридичною професією, могла не чути про проблему так званих процесуальних диверсій, які зараз отримали статус своєрідного "козиря в рукаві" мало не для кожного учасника судових позовів. Як звичайно, вмілі юристи під час розгляду справи вдаються не тільки до заходів, прямо передбачених процесуальним законодавством. Іноді корисно скористатися і пробілами вітчизняного права. Наприклад, як показує практика, проблема навмисного затягування судового процесу окремими його учасниками стала лакмусовим папірцем недосконалості українського судочинства. До вирішення цього наболілого питання приступила і ЛІГА: ЗАКОН.
Фабула
Починаючи розгляд порушеної теми, наважився висловити досить сміливу думку: розгляд будь-якої судової справи, зокрема в порядку господарського судочинства, при бажанні можна затягувати як завгодно довго, навіть на роки. А тепер спробуємо спростувати таку тезу. Можливо, чинне законодавство містить однозначні відповіді на це питання? Важко заперечувати, що право на оскарження судових рішень є конституційним правом кожного (ст. 55 Конституції). І, звичайно ж, поняття "рішення суду" треба розглядати у широкому розумінні: тобто під цей термін в даному випадку підпадають також інші процесуальні документи - ухвала, постанова. Такий висновок збігається, наприклад, зі смисловим навантаженням ст. 4-5 ГПК. Усе наведене має безпосереднє відношення і до ст. 64 Основного Закону, згідно з положеннями якої конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Саме такий випадок і передбачає п. 8 ст. 129 Конституції: "Основними засадами судочинства є ... забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом". Останні слова з наведених положень Конституції є надзвичайно важливими з точки зору лейтмотиву цієї статті. Свого часу їх тлумаченню приділив увагу Конституційний Суд. І хоча рішення КСУ стосується питань кримінального судочинства, можна сміливо стверджувати, що заборона оскарження судових ухвал має бути прямо передбачена у процесуальному законодавстві щодо кожного випадку окремо. Зараз же, наприклад, в нормах ЦПК і ГПК (ст. 293 та статті 106, 111-13 відповідно) встановлюється інший (протилежний) підхід: ухвали можуть бути оскаржені в апеляційному чи касаційному порядку у випадках, передбачених цими кодексами.
Таким чином, українське процесуальне законодавство практично не містить заборонних норм щодо права учасників судового розгляду на оскарження ухвал суду, передбачаючи лише перелік конкретних випадків, коли можна звертатися зі скаргами у вищі судові інстанції. Така ситуація якраз і сприяє розквіту всіляких маніпуляцій з процесуальними правами і збільшення арсеналу хитрощів вітчизняних юристів. Відзначимо, ця проблема давно відома представникам судової влади. І окремі суди послідовно намагаються виправити існуючий стан. Так, Президія ВГСУ у п. 2.6 Рекомендацій від 04.06.2004 висловила думку, що сама лише відсутність у Господарському процесуальному кодексі України прямих вказівок на можливість оскарження ухвал, які суттєво впливають на права та обов'язки учасників провадження, не може бути підставою для повернення або відмови у прийнятті апеляційних і касаційних скарг. Однак у цих Рекомендаціях суд не забув згадати про ухвали, які лише забезпечують рух судового процесу, зазначивши, що судам слід відмовляти у прийнятті апеляційних і касаційних скарг на такі рішення судів. Аналогічної позиції дотримується і ВГСУ при розгляді конкретних спорів. І формулювання рішень щодо залишення без задоволення скарги, наприклад на ухвалу про відкриття провадження у справі, завжди ідентична. Суд переконаний, що "реалізація конституційного права на апеляційне оскарження судового рішення ... ставиться в залежність від положень процесуального закону. Таким чином, Господарський процесуальний кодекс повинен містити імперативні норми про те, в яких випадках учасник судового процесу має право оскаржити ухвалу суду в апеляційному порядку".
Як бачимо, така позиція Вищого господарського суду вступає в протиріччя з думкою з цього приводу суддів Конституційного Суду, і ще невідомо, чи завжди буде підтримувати її Верховний Суд. Але, незважаючи на існуючу судову практику, можна констатувати, що оскарженню підлягають практично всі ухвали в цивільному та господарському процесі, оскільки положення чинного законодавства, крім деяких винятків, прямо не передбачають випадків, коли судові ухвали оскарженню не підлягають. На підтвердження такого висновку можна, наприклад, привести норму ст. 111-20 ГПК: "Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає". Тобто норми процесуального законодавства щодо оскарження рішень судів, які відповідають вимогам Конституції, все ж таки існують.
Замість висновку
На перший погляд, використання таких прогалин у законодавстві може стати в нагоді лише недобросовісним учасникам судових розглядів. Однак це не зовсім так. Крім суто технічних ухвал, які забезпечують так званий подальший рух справи, існують інші процесуальні документи, у разі неможливості оскарження яких сама мета правосуддя не буде повною мірою здійсненна. Тому висловлені вище міркування не слід сприймати однозначно як обгрунтування підстав для затягування судового процесу. Насправді, для осіб, які свідомо і явно не з благими намірами намагаються розтягнути справу на роки, існує достатньо можливостей, у тому числі з використанням викладеної вище аргументації. Приміром, у порядку господарського судочинства факт подачі апеляційної скарги зобов'язує суд першої інстанції переслати скаргу разом зі справою до апеляційного суду (ст. 91 ГПК). Подібна процедура передбачена і під час оскарження рішень ВГСУ у Верховному Суді (ст. 111-16 ГПК). І при дотриманні формальних вимог при складанні та подачі скарги реалізація наведених процесуальних прав дозволить учаснику процесу в будь-якому випадку значно затримати повернення справи на розгляд місцевого господарського суду. І особливо важливо відзначити, що той же ГПК не забороняє оскаржувати одну і ту ж постанову ВГСУ кілька разів поспіль, тим самим забезпечуючи можливість «скитання» справи зверху вниз на дійсно невизначений період часу.
Автор: Вадим Боричевський,
| < Попередня | Наступна > |
|---|
