10 лютого 2010
Про те, чим обмежене право людини на свободу і які форми ці обмеження набувають у житті реального українця
Конституція закріплює право кожного на свободу й особисту недоторканність. Це основне непорушне право все-таки може бути обмежене у виняткових випадках. Основний Закон допускає арешт особи або його утримання під вартою, по-перше, по мотивованому рішенню суду на підставах і в порядку, установлених законом, і по-друге, за рішенням уповноважених органів, якщо є гостра необхідність попередити або припинити злочин (але й в останньому випадку обґрунтованість застосування такого запобіжного заходу протягом 72 годин перевіряється судом). Однак, як показує практика, закріплене в Конституції право нікому ніяких гарантій від незаконної затримки на сьогоднішній день не дає.
За інформацією, розміщеною на порталі Харківської правозахисної групи, у наш час всупереч ст. 29 Конституції затримання без ордера суду є правилом, а по ордеру суду - виключенням. Як норма сприймаються працівниками правоохоронних органів утримання під вартою без судового рішення, утримання під вартою з перевищенням установлених законом строків і невиконання рішення про звільнення з-під варти. Причина такого положення речей не тільки у відвертому ігноруванні приписань закону особами, які саме поставлені на його захист. Чинне законодавство також далеке від досконалості й має потребу в якнайшвидшому виправленні.
Законодавець у різних нормативних актах вживає різні терміни для визначення випадків обмеження конституційного права на свободу й особисту недоторканність. Законами України передбачена затримання, адміністративне затримання, доставлення, утримання під вартою, арешт, адміністративний арешт, обмеження волі, позбавлення волі й довічне позбавлення волі.
Затримання
Право органа дізнання й слідчого провести затримання особи, підозрюваного у здійсненні злочину, передбачено Кримінально-процесуальним кодексом України. Це можливо при наявності однієї з наступних обставин:
1) коли цю особу застали при здійсненні злочину або відразу після його здійснення;
2) коли очевидці, у тому числі потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі будуть виявлені сліди злочину.
При наявності інших даних, які дають підстави підозрювати у здійсненні злочину, затримання можливо тільки в тому випадку, якщо:
1) особа намагається зникнути;
2) коли місце проживання особи невідомо;
3) особа підозрюваного не встановлена.
Про кожний випадок затримання складається протокол, де вказуються мотиви затримання, час, місце, а також роз'ясняються права затриманого. Копія такого протоколу повинна негайно вручатися затриманому й направлятися прокурору.
Затримання підозрюваного в здійсненні злочину не може тривати більше сімдесяти двох годин. Якщо під час цього строку суд не прийме рішення про обрання підозрюваному запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою й ця постанова суду не надійде до спливу 72 годин в установу досудового слідства, начальник зазначеної установи зобов'язаний відпустити затриману особу на волю (ст. 106 КПК).
Приклад того, як виконується на практиці така, здавалася б, досить чітка норма закону, можна знайти в матеріалах розглянутого наприкінці 2008 року Європейським судом по правах людини справи "Кац і інші проти України" (невиправдане затримання у виконанні постанови про звільнення з-під варти стала однієї із причин смерті підозрюваної).
Часом шукати шляхи в обхід приписання закону правоохоронні органи змушені через відповідну якість норм КПК. Наприклад, у випадках затримання з метою попередження злочину. Повернувшись до описаних норм КПК, ми побачимо, що законодавець передбачив можливість затримання вже після здійснення якоюсь особою протиправного діяння. Проте підстав для затримання із превентивною метою КПК не прописує, хоча Конституція України такий варіант допускає (ст. 29).
Утримання під вартою
Згідно ст. 155 КПК тільки у виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований за менш серйозні злочини. Законодавець ці випадки не перелічив, зате їх спробував визначити Пленум Верховного Суду. У постанові від 25.04.2003 № 4 він роз'яснив, що у випадку здійснення злочину, за який передбачене покарання менш серйозне, чим позбавлення волі на строк понад три роки, взяття під варту можливо, якщо особа не має постійного місця проживання, зловживає спиртними напоями, вживає наркотики, продовжує вчиняти злочини, підтримує зв'язки негативного характеру, порушила умови запобіжного заходу , не пов'язаної з утриманням під вартою, раніше ухилялася від слідства, або якщо особа підозрюваного не встановлена.
Строки утримання під вартою куди більш тривалі, чим строки затримання. Якщо суд обрав зазначений запобіжний захід , особа може перебувати в слідчому ізоляторі весь період досудового розслідування, що за загальним правилом становить два місяці, але може продовжуватися до чотирьох, дев'яти й в особливо складних справах до 18 місяців. Зазначені строки обчислюються з моменту взяття під варту, а якщо взяттю передувало затримання, то з моменту затримання.
Але й 18 місяців - не межа перебування в СІЗО. Якщо справа буде повернута судом на додаткове розслідування, строк утримання обвинувачуваного під вартою почне своє обчислення заново.
Арешт, обмеження волі, позбавлення волі й довічне позбавлення волі
Нормами КПК і КК можливості держави обмежити право людини на волю й недоторканність аж ніяк не обмежуються. Нітрохи не менше (і, як ми незабаром переконаємося, навіть більше) можливостей надає правоохоронним органам у цьому питанні Кодекс України про адміністративні правопорушення.
По-перше, КУпАП передбачає доставляння правопорушника. Як видно зі ст. 259 Кодексу, воно застосовується з метою складання протоколу про адміністративне правопорушення. Правда, тут повинні дотримуватися деякі умови: 1) протокол не може бути складений на місці здійснення правопорушення (наприклад, у порушника немає документів і немає свідків, які могли б підтвердити необхідні дані про нього); 2) складання протоколу є обов'язковим. Строк доставляння в КУпАП не встановлений, хоча є приписання про те, що воно повинне бути зроблене настільки швидко, наскільки це можливо.
По-друге, подібно КК, КУпАП передбачає затримання, але тільки адміністративне. Випадки, коли затримання можливе, і особи, уповноважені його проводити, визначені в ст. 262 КУпАП. Наприклад, органи внутрішніх справ проводять адміністративне затримання при здійсненні дрібного хуліганства, здійсненні насильства в родині, порушенні порядку організації й проведення зборів, при поширенні неправдивих слухів, здійсненні злісної непокори законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, у випадку його образи, публічних закликів невиконання вимог працівника міліції, при прояві неповаги до суду, здійсненні незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах, порушенні правил про валютні операції, правил обороту наркотичних речовин, торгівлі з рук у невстановлених місцях і деяких інших випадках.
Строк адміністративної затримання - не більше трьох годин (цей час відведений законодавцем для складання протоколу про адміністративне правопорушення). Але й тут не обійшлося без виключень. Наприклад, осіб, які порушили порядок обороту наркотичних засобів, можуть затримати на строк до трьох діб з метою проведення медичного огляду й з'ясування обставин придбання вилучених наркотиків. Закон пропонує протягом 24 годин повідомляти про таке затримання прокурора, однак не дає ясної відповіді на питання: чи необхідно таке повідомлення прокурора, якщо затримання проводиться на більш короткий строк (наприклад, на строк, що не перевищує доби, але перевищує три години)?
Осіб, які зробили дрібне хуліганство, насильство в родині або злісна непокора розпорядженню працівника міліції, КУпАП дозволяє затримувати до розгляду справи судом або начальником органу внутрішніх справ. Подібне розмите формулювання дозволяє значно затягти строки адміністративного затримання без яких-небудь санкцій, особливо у випадку затримання наприкінці робочого тижня або перед святковими днями. Для осіб, які перебували в стані сп'яніння, строк адміністративного затримання обчислюється тільки з моменту витвереження особи, що також дає несумлінним правоохоронцям широкі можливості для "маневру".
Підтверджує цю порочну практику доповідь робочої групи ООН по дозвільних затриманнях, що відвідала Україну в 2008 році. У ньому відзначалося, що правоохоронні органи України схильні обходити строки доставляння в суд, а також використати строк адміністративної затримки для одержання визнання в карному злочині. Прикладом тому також є справа "Доронин проти України", у якому Європейський суд по правах людини встановив порушення ст. 5 Конвенції про захист прав людини й основних свобод, визнавши, що адміністративний арешт використався з метою карного переслідування.
Цікаво, що приписання КУпАП про порядок і строки адміністративного затримання не збігаються з нормами Закону України "Про міліції", що також не сприяє дотриманню прав затриманих. Зокрема, ч. 5 ст. 11 Закону передбачає право міліції затримувати осіб для складання протоколу й розгляду справи по суті якщо буде потреба встановлення особистості й обставин правопорушення на строк до трьох діб, тобто за будь-яке правопорушення.
Адміністративний арешт
Строк адміністративного арешту не може перевищувати 15 діб, а накладати подібне стягнення вправі тільки суд.
Автор: Наталія Панкратова,
| < Попередня | Наступна > |
|---|
