У нашій країні склалася вже якась традиція: в договірних відносинах визнати угоду недійсною - практично те ж саме, що "розрубати гордіїв вузол", простий універсальний метод вирішення всіх проблем. От і учасники форуму ЛІГАБізнесІнформ задалися питанням: чи може бути задоволено вимогу про визнання договору недійсним у разі, якщо договір до моменту пред'явлення такої вимоги вже був розірваний?

Як зараз?

Як виявилося, судова практика в подібних справах досить усталена і зовсім не суперечлива. Так, ВГСУ ще в 1997 році висловив думку, що "якщо сторони домовились про розірвання договору до вирішення спору, пов'язаного з визнанням цього договору недійсним, арбітражний суд повинен вирішити такий спір по суті незалежно від домовленості сторін". У незмінності поглядів суду на це питання можна переконатися, аналізуючи його практику через 5 років. Припустимо, що судді, аргументуючи свою позицію, виходили з того, що наслідком як розірвання договору, так і його виконання є припинення зобов'язання (статті 599, 653 ЦК). Українське законодавство не виключає можливості визнати недійсним договір, зобов'язання по якому виконані. Якщо це так, то можна визнати недійсним договір, зобов'язання по якому припинені і по іншій підставі - розірванням угоди. Однак є всі підстави вважати, що така позиція є неправильною, що суперечить положенням цивільного законодавства України.

Аргументи проти

Поняття "договір" можна розглядати в декількох іпостасях: як юридичний факт, як угоду і як правовідносини. Наведені положення теорії цивільного права знайшли своє відображення і в Цивільному кодексі України. Так, згідно зі ст. 599 ЦК зобов'язання може бути припинено як у випадку його виконання, так і при розірванні договору (ч. 2 ст. 653 ЦК). Важливо звернути увагу на те, що наведені підстави для припинення зобов'язання мають різну юридичну природу. Приміром, виходячи з положень п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК договір є підставою для виникнення зобов'язання. Таким чином, розірвання договору тягне за собою припинення зобов'язання в силу того, що перестає існувати, власне, його підстава. У разі ж виконання зобов'язання відбувається тільки здійснення прав і обов'язків, але його заснування нікуди не зникають. Таким чином, у разі виконання зобов'язання його заснування залишаються. При цьому нікуди не зникає договір як юридичний факт і як угода: сама угода про виникнення прав і обов'язків залишається. Воно зберігається як підстава виникнення права і є доказом його існування, забезпечуючи, таким чином, у тому числі можливість подачі позову. Це підтверджується і позицією ВГСУ, яка піддається критиці. Якщо ж договір (який є підставою зобов'язання) розірвано, то отже, він відпадає не тільки як підстава, але ліквідовуються також правовідносини та анулюється сама угода. Власне, тому позовні вимоги до певної особи про визнання недійсним розірвання договору слід вважати безпредметними, а провадження у такій справі, наприклад, в рамках господарського процесу потрібно припиняти за п. 1-1, ч. 1 с. 80 ГПК. Головний аргумент для таких дій суду - такий позов може бути спрямований тільки на скасування, ліквідації підстави виникнення права особи, про яку йшла мова вище. При цьому є й певний парадокс: як можна посягати на право (при спробі визнати недійсним розірваний договором; по суті, так і відбувається), якщо особа його і так втратила внаслідок скасування його підстав? Відзначимо, що атакувати позицію ВГСУ, згідно з якою розірваний договір можна визнати недійсним, можна і з іншого флангу. Так, ч. 3 ст. 215 ЦК говорить: якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, така угода може бути визнана судом недійсною (оспорювана угода). Виходячи з цієї норми, можна зробити один важливий висновок: до визнання судом оспорюваної угоди недійсною вона вважається дійсною. Статтею 236 ЦК передбачено, що угода, визнана судом недійсною, є такою з моменту її здійснення. Тобто правило про момент недійсності угоди повинне застосовуватися тільки після відповідного рішення суду, що вступило в законну силу. Вірним буде висновок і про те, що у разі визнання факту дійсності угоди до рішення суду, факт розірвання договору до вердикту суду також повинен вважатися дійсним. Сказане цілком відповідає позиції Верховного Суду: "Потрібно враховувати, що наслідком визнання недійсним правочину не може бути його розірвання. Застосування наслідків недійсності оспорюваних право чинів можливе лише за наявності рішення про визнання такого правочину недійсним".

Все це дає підстави стверджувати, що при пред'явленні позову про визнання недійсним розірваного договору угоди між сторонами вже не існує. Іншими словами, до вступу в силу рішення суду угода є дійсною. Одночасно дійсно до рішення суду і розірвання договору. Отже, приймаючи рішення у подібних справах, суд все ж таки повинен виходити з того, що розірвання договору було правомірним і мало ті наслідки, які передбачені законодавством, - анулювання угоди. Тобто якщо уявити цілком допустимий розвиток подій, коли суд визнає дійсним розірвання договору, то при цьому не можна визнати законними дії, за яких можливо задовольнити вимогу про визнання договору недійсним, оскільки самого договору не існує ні за яких обставин.

Вихід є!

Отже, все ніби логічно і правильно, але все ж таки залишається не спростованою частина висновків ВГСУ: "Домовленість сторін про розірвання договору не виключає проведення між ними розрахунків за зобов'язаннями, що виникли до розірвання договору". Дійсно, не виключено, що сторони можуть укласти договір, наприклад, частково його виконати, а потім розірвати. При цьому у кожного з контрагентів можуть залишитися певні претензії. Як бути в цій ситуації? Чи є факт неможливості визнання розірваним договору недійсним перешкодою для захисту прав та інтересів сторін? Ні в якому разі. Стаття 1212 ЦК передбачає можливість подачі позову, посилаючись на так зване безпідставне збагачення відповідача. При цьому "особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала". Тобто сама ідея захисту права через вимогу про повернення безпідставно придбаного майна застосовується тут в силу того, що в особи немає підстав володіти та користуватися майном. Наприклад, якщо виконання однією стороною було проведене в рамках договору, але пізніше він був розірваний, то у набувача майна вже немає законних підстав для володіння.

Висновок

Таким чином, саме в цій ситуації різниця між припиненням зобов'язання через виконання зобов'язання і в силу розірвання договору особливо виразно видно. І тут ми знову приходимо до спільного знаменника: як можна навіть припустити існування можливості пред'явлення позову про визнання угоди недійсною, якщо відпала сама підстава виникнення права?

Автор: Вадим Боричевський, www.ligazakon.ua